Історія села Катеринівка
Є кілька історичних джерел, у яких вивчається наша місцевість. Перше – це карта 1627 року, коли уряд Московського царства видав «Разрядный указ» зробити «чертеж полю» - вузької смуги від Москви до Криму між ріками Дон та Дніпро. Така необхідність була викликана тим, що кожного року на Московську державу нападали татари і для оборони були потрібні креслення, на яких були б показані всі ріки, навіть найкоротші, населені пункти, броди, колодязі з питною водою, дороги та ліси. Тоді це було «дике поле». Сліди подій того часу – високі могили на Петриковому й Мізерному.
Наступна історична розвідка стосується 1961 – 1963 рр., коли вчителі Катеринівської школи готували інформацію про Катеринівку для енциклопедії «Історія міст і сіл Української РСР». Тоді попрацювали вчителі Бондар Віра Дмитрівна, Гура Віра Михайлівна, Кісіленко Іван Прокопович, Кісіленко Раїса Маркіянівна, Сивокобиленко Єлизавета Іванівна, завідувач клубу Животов Володимир Данилович, голова сільради Андрущенко Микола Архипович. Інформацію про найдавніші події їм надали Пархоменко Никифор Мусійович (1878 р.н.) і Гура Йосип Дмитрович.
І третє джерело – це робота над історією села Катеринівка кінця 1990-х рр. учительки Бондар Людмили Олександрівни з її учнями Гаврутенко Світланою та іншими.
На території Катеринівської сільської ради знаходиться два населених пункти село Катеринівка та селище Микільське.
Датою виникнення Микольського називають 1858 р., а Катеринівки – 1861 р., коли поміщики Микола Хитров і Катерина Задонська переселили селян-кріпаків з хутора Пархомівка на вільні землі. Як і більшість сіл Великобурлуцького району Катеринівка відносно не старий населений пункт. Виникнення села пов’язане з членами сім’ї Донець-Захаржевських - Неклюдових - Задонських. До 1923 року Катеринівка входила територіально до складу Великобурлуцької волості Вовчанського повіту. Після ліквідації кріпосного права 1861 р. земля продавалася селянам та іншим поміщикам, серед яких були Шредер (Шерейдур), Піков, Ребендер, Селіванов (Сіліван), Микола Корінь. У 1917 р. в Катерино-Микольському було 11 поміщиків. Частина землі належала церкві. У простих людей було 265 наділів (900 десятин). Бідняками називали тих, у кого було 1-2 десятини. Середняки мали до 10 десятин, куркулі – 20-40 десятин. Найкращі землі знаходилися у поміщиків.
Про життя в Катеринівці до 1913 року
Заселення катеринівських земель продовжувалося. Наприклад, велика сім’я Хорольських приїхала в 1903 р. із нині Шишацького району Полтавської області. Їм дали найгіршу землю на Плотві. Таким чином навколо Катеринівки з’явилися хутори Крейдянка, Клочанка, Піщанка, Осикове, Шев’яківка, Мале Шипувате, Подарунок Жовтня. Пізніше вони злилися з Катеринівкою. Наприклад, жителі Шев’яківки переселилися в Микольське, бо там був радгосп, а робітникам радгоспу жилося значно легше від колгоспників.
У 1903 – 1905 рр. в Російській імперії відбувалися революційні події. В Катеринівці вони виявилися в тому, що народний месник, який доводиться родичем Волковим, спалив сарай в поміщицький садибі на Довгій вулиці (зі слів Грози Антона Павловича).
Школа була трьохкласна, там навчалося 90 учнів. Вивчали три предмети – російську мову, арифметику і Закон Божий. У школі працював лише один учитель – Євграф Йосипович. Після 1913 р. працювало вже двоє вчителів – Тирин Тимофій Олександрович і його дружина Катерина Іванівна. Зі службовців у селі були писар та наїжджий стражник. Службовці відпусток не мали і пенсію не отримували. У школі на екзаменах був присутній особисто голова Вовчанського повіту Колокольцов.
Взимку привозили кіно – «туманні картини». Клуба не було, тому ставили в школі. В кіно ходили лише школярі і молодь, а старі люди казали, що це ж нечиста сила, туди йти великий гріх. Письменних людей було мало. Четверо чоловік мали середню освіту і двоє – незакінчену середню освіту. Була лікарня, в якій працював один фельдшер. Із серйозними хворобами треба було звертатися в Бурлук. Там ліки давали безкоштовно, за рахунок податку.
В Катеринівці щорічно проводився ярмарок на тому місці, де зараз Котлован. На горбі над Котлованом стояв млин. У 1914 р. в селі було багато полонених турків і киргизів – ішла Перша світова війна. А дорогу від Катеринівки до Піщанки збудували полонені австрійці.
30 років – з 1917 по 1947 рік – важкий період в житті Катеринівки. Ніде не збереглося цифр про те, скільки людей вбила Громадянська війна і забрали хвороби, скільки справжніх господарів було оголошено куркулями і разом із дітьми вивезено в Сибір, скільки життів забрав організований голод 1933 року, скільки людей було заарештовано за жменю колосків. Відомо лише, що на Велику Вітчизняну війну пішли 500 чоловік, і повернувся лише кожен третій. А у 1947 році нашим землякам довелося пережити ще один голод.
Збереглися ось такі дані переписів населення:
- 1913 – в Катеринівці проживало 960 чоловік
- 1939 – 1000 чоловік
- 1959 – 1700 чоловік
- 1963 – 1654 чоловіка
- 2003 – 870 чоловік
Зараз у нашому селі проживає 680 жителів. Із цих цифр ми бачимо, що зменшення населення Катеринівки почалося на межі 1950-60-х рр., коли почався відтік сільських жителів у місто.
У 1963 р. в Катеринівці навчалося 245 учнів і 16 дорослих заочників. Зараз – 65 учнів.
З 1946 по 1962 рік в колгоспі імені Ілліча було збудовано три колгоспні пересувні електростанції, механічну майстерню, три корівники на 450 голів, свинарник на 80 голів, 6 водонапірних башт, цегельний завод потужністю півмільйона цеглин. Збудували 150 будинків для колгоспників.
60 – 70-ті рр. – мабуть, найщасливіший час в житті Катеринівки. В село прийшла електрика, прокладено асфальт по вулицях і до сусідніх населених пунктів, збудовано школу, клуб, великий дитячий садок, посаджено парк, з’явилася телефонна мережа, організовано авіаційне сполучення Бурлука з Харковом. У 1963 р. трудящі Катеринівки мали в особистому користуванні 86 мотоциклів, 410 велосипедів, 850 радіоприймачів, 3 телевізори і знали, що вони живуть в найкращій у світі країні.
Вічна пам'ять тим, хто будували Катеринівку і вже померли, і наша шана тим, хто піклується про благоустрій села зараз.
Матеріали зібрав вчитель Катеринівської ЗОШ І-ІІІ ст. В.А. Бондарь
